Олена жила на вулиці більше року в різних містах. Півроку тому потрапила в денний центр Деполь в Одесі, де нарешті знайшла людей, котрі не відвернулися від її проблеми — хворі ноги та допомогли вилікуватися.
Зараз жінка живе у квартирі, оренду якої оплачує «Деполь Україна», знайшла роботу за своїм фахом та займається здоров’ям.
«На вулиці я опинилася, через конфлікт із сім’єю чоловіка. Свого будинку не мала, друзі відвернулися, опинилася зовсім без підтримки. Так і почала жити на вокзалі, на картонці», — розповідає Олена.
Найбільшою проблемою були хворі ноги. Жінка розповідає, що отримала хімічний опік на роботі. Ця проблема потребувала постійного лікування. А коли живеш на вулиці, то не маєш відповідних гігієнічних умов та і грошей. Лікарні відмовлялися допомагати.
Олена ділиться: «Колись я зомліла біля метро і мені викликали швидку, у лікарні сказали, що допомогти не можуть і так було постійно. Одного разу я не витримала і сама собі провела операцію, обрізала відмерлі частинки шкіри, щоб не почалася гангрена. Я дуже хотіла жити».
Олена говорить, що потрапила в коло: немає роботи, бо хворі ноги, хворі ноги, бо нема грошей. «Я намагалася знайти роботу на фрілансі, мила посуд. І у мене виходило. Інколи вдавалося знайти, де жити. Але проблема з ногами не давала можливості нормально працювати. Щоб лікуватися потрібні гроші. Відповідно, щоб заробити гроші потрібна робота», — ділиться жінка.
«Від моїх ніг вже запах був, уявіть, гниють ноги наживо, всі організації від мене відверталися, ніхто не міг допомогти, поки в Одесі я не потрапила в Деполь».
Життя на вулиці було важким та найбільше жінка боялася померти через свою хворобу. Жінка розповідає, що дуже прикро, що ніхто не міг їй допомогти. Олена дуже вдячна Деполь в Одесі, що не залишили її та не відвернулися, взялися лікувати.
Олена розповідає: «Спочатку я жила в притулку, тоді мені запропонували жити у квартирі, я погодилася відразу, бо я домашня, я звикла жити вдома. Життя на вулиці це для мене жах. Уявіть жінка сама на вулиці. Я з характером, могла за себе постояти, але все одно жити на вулиці це неприпустимо для мене. Я люблю життя, хотіла жити, тому і боролася за себе, шукала допомогу».
Ділиться як складно було знайти роботу, бо після 45 років вже на роботу не беруть в Одесі. «Мені 49 років, я ще добре можу працювати, я не розумію, чому роботодавці так до віку ставляться. Я що буду паспорт показувати, посуду, який митиму?», — жінка жартує, проте шлях пошуку роботи був для неї складним. Не дивлячись на це, їй вдалося подолати і ці труднощі. Зараз Олена працює на швейному виробництві.
Олена живе на квартирі, ходить на роботу, оплачує комунальні послуги. Майже щодня заходить у денний центр Деполь, підтримує людей без дому, котрі там отримують послуги. Розповідає, що одну подругу кличе на вихідні до себе, щоб вона хоч трохи побула у домі, побула у своєму просторі.
Олена дуже радіє, що має свій куточок, свою свободу, свій маленький простір, де можна жити у безпеці і нічого не боятися та дуже вдячна «Деполь» за таку можливість.